Інтерв’ю з Еріком Путцігом, про демократію, студентів та Україну

У Луцьку працює лектор-волонтер зі Сполучених Штатів Америки Ерік Джеймс Грем Путціг – спеціаліст із упровадження демократії в країнах, які у стані війни. Він побував у Камбоджі, Іраку, Індонезії, Йорданії, Афганістані.

Із початком повномасштабного вторгнення містер Путціг виявив бажання працювати в Україні. Волонтер зі США обрав саме Луцьк і Волинський національний університет імені Лесі Українки, тож ми вирішили поспілкуватися з американським гостем про його роботу та враження від України, міста та Лесиних студентів.

Перед розмовою зустрічаємо містера Путціга в коридорі. Він привітно спілкується з молоддю, усміхається, жартує. У такому ж стилі відбулася і наша розмова. Ерік Путціг жартував, розповідав веселі історії, випадки зі свого життя в Україні та размо з тим говорив про серйозні речі, підіймав важливі теми. Більше читайте в інтерв’ю.

– Містере Путціг, Ви перебуваєте в Україні з волонтерською місією. Розкажіть докладніше про її суть.

– Насамперед хочу зазначити, що я не репрезентую жодної урядової організації США, а перебуваю тут із власної волі. Основна моя мета – пропагування демократичних цінностей. Коли розпочалася повномасштабна війна, я вирішив приїхати в Україну та зайнятися викладанням. Десь 25–26 років тому я був викладачем в одному з університетів Сан-Франциско, але перед тим працював на різних державних посадах у США. Як контрагент, відповідно, був у різних точках світу і пропагував демократичні цінності.

Власне, постало питання, що я можу зробити без коштів, без фінансування? Я подумав, що можу викладати саме тут, у Волинському національному університеті імені Лесі Українки, або в інших навчальних закладах України, ділитися зі студентами своїми знаннями.

– Як створювався Ваш курс лекцій? Чи адаптовували Ви свій матеріал для українських здобувачів освіти?

– Я приїхав до Луцька з двома курсами – «Юридичне письмо і дослідження» та «Законоскладання», але зрозумів, що ці курси потрібно адаптувати. Так постав новий курс «Розуміння демократії». Але це не те, чим я зазвичай займався, це новий бік роботи. Зазвичай я був менеджером із державних програм американського уряду в країнах, де є збройні конфлікти, війни. Я не класичний професор, не маю багато викладацького досвіду. Мій досвід – 22 роки поза межами США в 12 різних країнах. За цей час я зрозумів, що людям у цих країнах потрібно базове знання про демократію, а тим, хто має базові знання, їх потрібно поширити. Такий практичний досвід я можу принести. Він ґрунтується на перебуванні в різних країнах і сприянні розвитку демократичних інститутів там. Розуміння демократії важливе для людей.

– Ваша діяльність спрямована на країни, де є певна небезпека. Чи не важко працювати в таких обставинах? Як налаштовуєте себе?

– Звичайно, в Україні набагато безпечніше ніж у деяких країнах, де мені доводилося працювати.

В Афганістані я провів п’ять років. Під час мого останнього відрядження туди там було реально небезпечно. Було багато радикально налаштованих людей, які ставили собі за мету вбити, зокрема й мене. В Іраку картина була ідентичною. Там нас супроводжували 13 охоронців.

Ситуація в Україні протилежна. Не думаю, що якийсь українець йде спати і думає: «Як би вбити Еріка?» (сміється, – прим. авт.). Стосовно небезпеки, то це тільки російське «ефесбе» і російські ракети. Загалом тут безпечніше ніж в усіх інших місцях, де мені доводилося працювати.

– Як виник варіант відправитися саме в Україну і чому обрали саме Волинь?

– Чому Україна? Очевидно, зважаючи на мої погляди. Демократія – наступний крок у людській еволюції. Якщо ми подивимося на рівні розвитку суспільства (печерне життя, сільське господарство, общини, міста, країни, королі, диктатори), наступний рівень – демократія. Зараз в Україні демократія під загрозою. Зважаючи на те, що немає офіційних посад від уряду США, я можу долучитися до підтримки України просто як громадянин.

У час, коли почалася війна в Україні, я був у Марокко. Я захотів бути тут, подивився на карту, вивчив, де найчастіше прилітають ракети, це переважно схід, центр. Далі я погуглив університети на заході України і написав до 12–15 з них. Декан юридичного факультету ВНУ імені Лесі Українки був першим, хто відгукнувся та відповів мені.  

– Розкажіть про свої враження від України та Луцька.

– Мені дуже подобається тут. Якщо відкинути цю жахливу та несправедливу війну, то Україна й українські люди чудові. Люблю їх, закоханий у них.

– Якусь частину свого часу ви проводите зі студентами. Як можете їх схарактеризувати?

– По-перше, тут хороші студенти. І не лише студенти, а й люди. Так можна сказати про всіх українців – це хороші люди. Вони мають чітко окреслене визначення моральних якостей. Я не розумів, наскільки освічені українці. Дуже освічені. Для їхнього віку – це реально дуже освічені люди, якщо порівнювати з їхніми ровесниками з країн, у яких я працював раніше. Іноді я шокований рівнем інтелекту, розумом 17-річної людини, з якою дискутую на заняттях.

Розкажу одну веселу історію. Іноді ми втомлюємося під час занять. На одному з них було завдання, призом за правильне розв’язання якого були гроші. Усі раптово оживилися (сміється, – прим. авт.). Усі правильно склали цей пазл із юридичного письма і закінчили раніше на три хвилини ніж було потрібно. Це завдання я давав в інших країнах і його розв’язували працівники місцевих рад тощо. Для них потрібно було більше часу, щоб впоратися з цим, ніж для луцьких студентів.

Ще одна річ, яку варто додати про українських студентів – вони вирішили зароблені гроші пожертвувати на ЗСУ. Це не була моя пропозиція, а їхнє рішення. Цей випадок я можу використати як підсумок, що українці – люди з гарними моральними цінностями, розумом і відкритими, щирими серцями.

– Ви тепло і по-товариськи розмовляли зі студентом. Ви так відкрито спілкуєтеся зі всіма здобувачами освіти, без бар’єрів?

– Найбільша проблема для мене – незнання української мови. Я розумію, що треба її вивчити, але не приділяю цьому достатньо часу. Треба вивчити мову, щоб бути ближчим для людей. Щодо інших проблем, то їх не було, ми працюємо і спілкуємося просто і невимушено.

Є одна проблема, яка насправді не є проблемою. Іноді я хочу допомогти студентам фінансово. Наприклад, купити обід або заплатити за проїзд, але це перша країна, де люди відмовляються від таких пропозицій. Не знаю, чи це пов’язано з віком, але я отримував кілька таких відмов. Це дуже достойно, я вражений. Для мене це не благодійність, а інвестиція в майбутнє України. Я хочу, щоб українці розуміли – вони не самі, багато таких людей як я підтримують їх.

– Ще стосовно мови. Чи вивчили Ви якісь слова українською за час перебування на Волині?

– Я знаю слово «Луцьк» (сміється, – прим. авт.). Насправді моя українська жахлива. Мав одну маленьку і веселу історію. Коли я купував продукти в одному із супермаркетів Луцька, то чув, як покупці до касира часто кажуть: «Добре». Я був упевнений, що це означає «Дякую» і почав так говорити теж, але дивувався, чому продавці та касири дивно на мене дивляться. Потім мені пояснили значення цих слів студенти (усміхається, – прим. авт.). 

– Як керівництво факультету взаємодіє з Вами?

– Чудово. Пан Антон Демчук робить більше ніж можливо, щоб представити мене людям. Наприклад, за допомогою організації пана Антона я був на конференції на Шацьких озерах, їздив до Львова, де зустрічався з ректорами, викладачами та студентами інших навчальних закладів. Я вдячний йому, що побував не лише в Луцьку, а й у багатьох містах заходу України. Я з нетерпінням чекаю моменту, коли можна буде прогулятися вулицями Харкова чи будь-якого міста на сході України, не остерігаючи ракет.

– Скільки часу плануєте провести у Луцьку?

– Коли я приїхав в Україну, виникла ідея створити громадську організацію. Ми створили її разом із паном Антоном і вона називається «Будувати українську демократію». Вона офіційно зареєстрована в Україні та США, але, на жаль, ми зараз не маємо фінансування. В ідеалі, якщо зібрати кошти, щоб могти оплачувати роботу людей в організації, то я б залишився ще на п’ять років. Стосовно Університету та викладання, то теж би це продовжував. У 27 років я починав як учитель у Камбоджі й зараз це люблю.

– Чи бачите результати свого перебування в Україні?

– Це важко сказати, я не знаю, що студенти думають після занять, але є добрі показники. Діти, які слухали мій курс у першому семестрі, записалися на наступні. Це добрий знак. Важливо показати українцям, що інші люди турбуються про них, що вони не самі. Тому я завжди маю цей значок із прапором України та США (показує на світшот, – прим. авт.). Також маю кепку з нашими прапорами. Це такий ідентифікатор, що українці не самі. Сподіваюся, що я допомагаю українським студентам. Думаю, що жоден із них не ображається на мене (сміється, – прим. авт.).

– Зважаючи на причину Вашого перебування тут, хочу запитати про тих, через кого наша демократія і наша державність в зоні ризику. Чи є шанс у росії та російського суспільства також побудувати демократичну країну?

– Ніхто не може передбачити розвиток війни. Але як зі світовою силою з росією покінчено. Їхня економіка цілком і повністю покладається на нафту, вони мають демографічні проблеми, швидке «старіння» населення. У наступні роки ситуація погіршуватиметься і люди бунтуватимуть проти цього режиму. На мою думку, ця країна приречена. Російське суспільство заполонене дезінформацією і вони не розуміють, що відбувається за межами росії. Інформація постійно контрольована і люди мають доступ тільки до тієї інформації, яку влада вважає доречною.

Розмовляв Андрій ПЕТРУШКО

Переклад Наталія КАСЯНЧУК

Фото Олександра ПІЛЮКА